Лікар з великої букви: ще хочеться бути корисною людям

Ганна Іванівна Бондар, лікар кардіоревматолог дитячої поліклініки № 1 КНП «Херсонська міська клінічна лікарня ім.Є.Є.Карабелеша», колишня завідувачка дитячого відділення, доцент кафедри медицини Херсонського державного університету, кандидат медичних наук. Днями відсвяткувала 70-річний ювілей. Але, дивлячись на цю миловидну усміхнену жіночку, і не скажеш. Вона по-справжньому світиться щастям.  Як каже сама лікарка, життя складається так, що не викинула б з нього жодного дня. Аби не війна.

Зараз Ганна Іванівна трудиться у поліклініці. Говорить, що дітей у місті стало менше. А ті, які залишилися, не завжди за потреби потрапляють на прийом до лікаря. У першу чергу через страх вийти з дому. Через обстріли не завжди навіть і з Таврійського мікрорайону доїжджають в центр міста, а повертаються додому.

Ганна Бондар – корінна херсонка і вважає, що кращого і гарнішого місця для життя немає. Чого тільки варта р.Дніпро зі своїми заводями! Це так захоплююче подорожувати по воді! Було колись. Була дача на Лівобережжі, якої вже немає після підриву Каховської ГЕС.

Вона мріє, щоб закінчилася війна, щоб зустрітися з колишнім колективом. Адже так розкидало всіх по світу – різних країнах. Та лікарка радіє за своїх медичних сестричок, які ставляться до дорослих людей як до дітей. Бо дитяче відділення – це високий стандарт доброзичливого і теплого ставлення до дітей, і до людей взагалі. Тому й пишається всіма своїми співробітниками. Так вже заведено в колективі –  всі спочатку думали про хвору дитину, а потім про себе. Мабуть, тому третина колективу виїхала з окупованого Херсона, а частина працює у рідній лікарні.

• Кожен член колективу – це діамант, – говорить Ганна Іванівна.- Їм притаманні такі якості як сердечність, доброта, теплота, відчуття ліктя.

Одного тільки не зазначає, що сама ж і підбирала співробітників, які якщо вливалися в колектив, то назавжди. А доброзичлива доля надсилала тих, хто відповідав і ситуації, і вимогам завдань, поставлених перед колективом.

За плечима багато чого промайнуло. А починалося все так.

Коли  вступила до Дніпропетровсього медичного інституту , то закінчила з червоним дипломом педіатричний факудьтет. Спогади про навчання світлі і приємні.

• Я любила вчитися. Насолоджувалася навчанням. Подобалися всі предмети. Хоча у шкільні роки добре писала твори, любила літературу і вчителі пророкували майбутнє як для вчителя мови і літератури.

Але дилема переважила в іншу сторону. У 1980 році по закінченню медичного вузу повернулася додому і пройшла інтернатуру в обласній дитячій клінічній лікарні.За розподілом потрапила до медсанчастини ХБК, де пройшла трирічне бойове хрещення у якості дільничного педіатра. У 1985 році здобула спеціалізацію «Кардіологія» і змогла працювати дитячим кардіоревматологом. Далі аспіратура –захистила дисертацію і здобула звання кандидата медичних наук.

А в травні 1994 року, завдячуючи  Данилевичу Миколі Олександровичу (дуже світла людина і гарний керівник), заступнику головного лікаря з дитинства Суворовського району, стала завідувачем дитячого відділення і пропрацювала на цій посаді 27 років. Дитяче відділення дислокувалося на базі стаціонару лікарні і функціонувало до 2021 року. Протягом двох останніх років відділення працювало як ковідне.

Потреба в ковідних ліжках минула і,  коли внаслідок реформи дитяче відділення перестало існувати, Ганна Іванівна перейшла до дитячої поліклініки №1. Крім того, запропонували викладати  на медичному факультеті Херсонського державного університету і по сьогодні вона доцент цієї кафедри.

Пощастило з вчителями, працювала з людьми, з якими завжди було комфортно. У її житті 99 відсотків людей, з якими спілкувалася, були подарунком долі. Дитяче відділення має свою специфіку і працювати було складно. Бо коли хворіє доросла людина, то вона може розказати про свій стан. А коли занедужає дитина, то треба знайти підхід і до дитини, і до її матері.

• Але ми з моїм колективом справлялися,- ділиться Ганна Іванівна. – До того ж, незважаючи на складність роботи, у відділенні була найнижча плинність кадрів. Ми жили однією сім’єю, влаштовували для діток свята. Були часи, коли у відділенні були маленькі пацієнти, залишені батьками, яких треба було оформлювати у будинок дитини. І для них однаково були найкращі палати, подарунки, солодощі від спонсорів.

На життєвому шляху, якщо говорити про вчителів, мені також поталанило. Перший – начмед Дещенко Лілія Вікторівна. Можна сказати, що саме вона «зліпила» з мене завідуючу таку, якою я стала. Вона мала суттєвий вплив на моє професійне становлення.

Крім того, у лікарні Водників сформувався потужний колектив завідувачів відділень. Спочатку всі працювали під керівництвом головного лікаря Євгена Євгеновича Карабелеша, який вмів створити організований і відповідальний колектив.  Він творчо підходив до своєї роботи, був генератором ідей. Тому, я вважаю, що всім, хто працював під його керівництвом, пощастило в житті. Потім йому на заміну прийшла виходець з колективу Малицька Алла Павлівна. І традиції не тільки були продовжені, а і чимало зроблено такого, чим би Євген Євгенович пишався. Медики часто спілкувалися за межами лікарні: це і виїзди на природу, і спільні свята. А це ставало поштовхом життєвих сил до роботи, самовдосконалення, вирішення складних завдань.

Ганна Бондар вважає себе щасливою людиною. Вступила до вузу, отримала професію, про яку мріяла. Як кажуть, якщо хочете бути щасливим, то зробіть свою роботу своїм хоббі. Так у неї і склалося.

Чи не тому відділення було кращим поміж міських, досягало рейтингових показників, першим втілювало нові методики лікування та діагностики такі як парокиснева і небулайзерна терапія, фатотерапія, уреазний тест, комп’ютерна pH-метрмія та багато іншого.

Щоб втілити все в життя, залучалися спонсорські  кошти для придбання діагностичної і лікувальної апаратури. Вміння переконувати і доносити свої ідеї, мабуть, сприяло тому, що у відділення було чимало спонсорів. Це і спілка художників Херсонської області, яка подарувала відділенню невеличку картинну галерею, співробітники газети «Гривна», які провели акцію «Кіт Копейкін», будівельні організації, які допомогли відділенню з ремонтами, Церква Християн, і Суворовська у м.Херсоні районна рада на чолі з Задніпряним А.В. і багато інших.

Праця у відділенні була напружена і відповідальна.

• Завдячую всьому колективу і перш за все тим, хто пропрацював зі мною протягом 27 років. За підтримку і взаєморозуміння велике спасибі лікареві Ковбасюк З.І., медсестрам Вербицькій С.Л., Якуті О.В., Фоміній В.М.

Завдяки злагодженій роботі колективу аналіз досягнень втілювався в написання наукових статей, які подавалися в тезизах на різних конференціях.

Дуже плідною була співпраця з відділенням АСПОН-Д поліклініки. Разом з завідуючою Євтушенко Катериною Володимирівною досліджувалися проблеми дитячого здоров’я:  по кардіології, дихальних шляхах, фізичному розвитку. Писали наукові статті і результати одного з досліджень  представлялися у вигляді стендової доповіді на з’їзді педіатрів України.

А в лютому 2001 році у складі делегації медиків від Херсонської області за програмою «Громадські зв’язки» (проводив Департамент США) Ганна Іванівна відвідала Америку. Розглядалося питання надання допомоги дітям хворим на СНІД. Подорож видалася цікавою. До того ж, і в дитячому відділенні було чимало дітей з таким діагнозом, за якими  спостерігали і згодом переводили до інфекційної лікарні.

Майже повсякчас паралельно викладала у Херсонському медичному коледжі,  і в ХДУ на факультеті фізичного виховання, Одеському медичному університеті на кафедрі  загальної практики сімейної медицини (розташована на базі нашої лікарні)

Тандем: робота і дім. Ось так цікаво склалося професійне життя.

З родиною теж пощастило. Їі друга мама (свекруха) була завідувачем дитячого відділення лікарні ім.Лучанського, чоловік теж лікар-психіатр, його батько – лікар – епідеміолог. Тож були загальні моменти для спілкування.

І коли отримала диплом кандидата медичних наук, то  вважає, що це заслуга родини в цілому. Вона вчилася, чоловік працював, а вже з маленькою донечкою допомагали дідусь і дві бабусі.

Отак, потихеньку спливає життя. Буває нелегко, але теорія і практика воєдино доповнюють одне одного: практична робота і передача досвіду молодим майбутнім лікарям. До того ж у такий складний час залишатися у строю дорого вартує.  За плечима багато минуло.  Та рівень інтелекту, знань, досвіду ще потрібен. Особливо у наш час. Тож хочеться ще бути корисним людям…

Спілкувалася з героїнею Галина Лисенко