Лікар та хворий. Аспекти взаємовідносин.

Написано admin в . Опубліковано Статті

 «Залишатися людиною серед людей,
бо така риса характеру є  провідною
в особистості лікаря».

М.І.Пирогов      

 

Протягом усієї історії медицини провідною між лікарем і хворим була і залишається довіра, яка раніше передбачала повне право лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить сучасний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Взаємовідносини лікаря і хворого-це не просто обмін інформацією, це-частина лікування. Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над ним лікаря. Ця опіка визначається терміном «патерналізм», який може бути справжнім (у разі непритомності хворого), або солітарним, коли пацієнт повністю довіряє лікарю і переконаний, що той зробить усе для його одужання.

Усе розмаїття підходів лікар-хворий складається з чотирьох головних  компонентів:

  • підтримка;
  • розуміння;
  • повага;
  • співчуття.

Підтримка – означає прагнення лікаря бути корисним  для  хворого.  Однак не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров’я хворого. Тут повинні допомагати й сім’я та близькі, друзі хворого. Таким чином лікар активізує роль хворого у лікувальному процесі, а згода хворого у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря – це підґрунтя, на якому закріплюється довіра. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його супротивника.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Часто все, що вимагається віз лікаря – це активно проявити зацікавленість. Доцільно буває похвали хворого та терпіння, за скрупульозне виконання призначень. Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень.

Співчуття – це ключ до співпраці між лікарем та хворим. Технічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І коли лікар повністю дозволяє машині стати між собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого «одужувального» впливу.

Клінічна практика довела, що у більшості випадків встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Однак, зустрічаються і такі випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідомо не бажають такої співпраці.

Перша категорія – це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем, скептично настроєні стосовно лікарів і медицини в цілому.

Друга категорія – хворі, які мають далекі від лікування цілі. Існує два типи ситуацій у яких хворі прагнуть до деструктивної взаємодії з лікарем:

  • Лікар стає зброєю, яку хворий намагається використати проти своїх близьких.
  • Коли хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому повну користь, і він намагається за будь-яких обставин підтримувати цей стан.

Поведінка хворого мало змінюється з часом, а лікар часто переживає розчарування, відчуваючи власну безпорадність.

Ще  один тип людей, не здатних до плідної співпраці з лікарем , їм усе не до вподоби: і порядок лікаря, лікування, лікарі. В цьому вони вбачають розуміння існуючого законодавства, стають постійними кореспондентами різних відомств.

Вихід для лікаря – добросовісно виконувати свої професійні обов’язки.

Існує ще категорія хворих:

  • наполегливо вимогливі, вміють обґрунтовувати свої найабсурдніші вимоги; користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що викликають роздратування, хронічно невдоволені доводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування; важливо не сплутати с «важкими» хворими, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Довірливі  стосунки  з  хворими  відіграють  суттєву  роль  у   лікувально – діагностичному процесі,  іноді  через  високий   ступінь   довіри  до   хворого можна не помітити медикаментозну залежність, або той факт , що хворий лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, яку водночас суперечать вашим.

І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати довірчі стосунки – часто найголовніша властивість лікаря, яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.

Ослер писав: Медицина – це наука про невизначеність і мистецтво ймовірності. Ймовірність правди водночас означає і ймовірність помилки.

Першочергове завдання сучасних лікарів – навчитися визнавати існування невизначеності й примиритися з нею. У наш час, коли лікарі приймають рішення разом із хворими, вони повинні також ділитися своїми сумнівами. Ні лікарів, ні хворих не захоплює думка про необхідність з нею миритися і ділитися сумнівами з іншими. Ось звідки спроби лікарів справитися з невизначеністю, засобами, які дають зворотній результат і часто призводять до лікарських помилок. Однією з них є надмірні обстеження.

Оскільки повна якість у принципі не буває можливою, теоретично можна виправити безліч таких уточнень. Іншою помилкою може стати надумана ясність того, що є результатом маскування невизначеності, тому у деяких випадках необхідно поділитися сумнівами, але не такими, котрі б паралізували волю до дії. Парадоксальним чином розподілу відповідальності й сумнівів сприяє співчуття, а не протидія нереалістичному прагненню хворого до повної ясності.

Ще один аспект сучасних взаємовідносин – дізнатися й говорити правду. Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан. В радянський період і в перехідний період розвитку нашої держави було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу. У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров’я – він у цей час може завершити всі свої справи.

Переваги тому чи іншому підходу до цього болісного питання не існує. Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.  Повне усвідомлення можливо лише тоді, коли лікар потрапляє на ліжко хворого. Ось у такій іпостасі ми інколи виступаємо, забувши головну заповідь: підхід до хворого, якого лікуємо, повинен бути такий самий, як до себе. Перш ніж призначити хворому лікування, потрібно запитати себе: «А не зміг би я собі призначити теж лікування у разі схожого захворювання?»

Погані новини повідомляти важко. Головне – визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Нарешті такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря, і навпаки. Однак важливіше для лікаря – це сказати правду самому собі, зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності виникають, коли лікар відмовляється призначити лікування, котрого вимагає хворий. Лікар має право не призначати потенційно загрозливого лікувального методу. Лікарі давно навчились уживатися з хворими, зважати на їхні поради, тепер вчаться працювати з хворими, які не просто висловлюють свої прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то повинен обирати хворий, але часом лікар змушений сказати : «ні».

Таким чином, лікар і хворий це система, яка повинна бути в рівновазі, ніби дві руки, які роблять одну справу.

Лікар отоларинголог поліклініки №2 Ковба Т.В.

Мітки:

Повідомлення з вашого сайту.

Залишити коментар

. 54